Особливості української ментальності

ПРО АВТОРА
Черкаський журналіст-культуролог Андрій Белень упродовж багатьох років працював над своєю книгою «Перо письменника і пензель художника», котра нещодавно побачила світ у видавництві «Вертикаль».
Її випущено на замовлення Головного управління з питань внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації і вступне слово до неї написав сам голова адміністрації Олександр Черевко. Добру справу роблять черкащани, не шкодують грошей на видання добрих, гарних, вкрай необхідних і дуже потрібних читачеві українських книжок.
Книжка «Перо письменника і пензель художника» — це не наукове дослідження, не мистецтвознавча монографія — це, скоріше, культурологічні есеї автора, який цікавиться сучасними проблемами літературно-мистецького процесу і має свій погляд на те, що відбувалося колись і відбувається нині в культурному розвитку нашого народу. Впродовж не тільки багатьох десятиліть, а й навіть століть не всі хотіли визнавати престиж української культури. У результаті применшення її ролі у самовизначенні українського народу в умовах без-державності, замовчування її творців та їхніх досягнень, а то й прямих репресивних заборон і стримання її розвитку поступово виник дефіцит віри в її можливості. Застаріла хвороба меншовартості усього українського турбувала багатьох відомих діячів української культури — Шевченка, Огієнка, Франка, Драгоманова, Маланюка…
Рецидиви цієї «хвороби» продовжують проявлятися і в наш час. Тому Андрій Белень у своїй книзі часто з полемічною запальністю доводить, що українська культура була, є і буде каталізатором багатьох неординарних явищ художньої творчості не тільки в українському середовищі, а й за межами України. Йдеться про збудження патріотичного почуття гордості за нашу мистецьку спадщину, що не поступається своєю якістю культурним надбанням сусідів, а в багатьох випадках наші митці і в Україні, і за її межами виявили себе зачинателями помітних новацій, що поширювалися у світовій образотворчості.
Задум автора поєднати перо письменника з пензлем художника зумовлений єдністю літературно-мистецького процесу, тож може прислужитися (і обов’язково прислужиться!) тим культурологічним працівникам, зокрема вчителям, студентам, учням шкіл, які мають інтегровано підходити до сприйняття і тлумачення культурологічних явищ.
Редакція «Кримської світлиці» має намір періодично подавати окремі есеї Андрія Беленя з його добре написаної, гарно виданої і прекрасно проілюстрованої книги «Перо письменника і пензель художника».

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ І КУЛЬТУРА
Ми тверді, пругкі, відчайдушні, часто надто жорстокі, а часом слюняві лінюхи і надзвичайно безалаберні люди.
Іван Драч.

Ще за радянських часів московське видавництво «Молодая гвардия» видало кілька випусків оповідань «Характер — советский». Ці випуски адресувались юнацтву з виховною метою.
У збірки підбирались кращі твори короткого жанру літератури — оповідання, сповнені патріотизму, інтернаціоналізму, героїзму, високих морально-етичних принципів, що мали характеризувати радянський характер. Серед нихможнабуло побачити оповідання«Русский характер» Олексія Толстого, «Судьбу человека» Михайла Шолохова, «Выстрел с Невы» Бориса Лавреньова, «На родине» Василя Бєлова та ін. До цього напрямку творів слід додати «Повесть о настоящем человеке» Бориса Полєвого, «Какзакалялась сталь» Миколи Островського, твори Костянтина Симонова тощо.
Про національний характер, крім російського, тоді згадували з посмішкою, а часто і з кепкуванням. Щодо українського характеру, то його використовували здебільшого для створення певного гумористичного колориту, як, скажімо, дід Щукар у «Поднятой целине» МихайлаШолохова. Цей Щукаріз козацьким прізвищем мав дуже полохливу, але й гонористу селянську вдачу. Треба сказати, що й українські письменники часто користались цим «колоритним» стереотипом, таким дивакувато-смішнимвидається дід Свирид із «Зенітки» Остапа Вишні, який «соприкасався» з ворогом і знав, що означає слово «ґут». Вила-трійчатки правили йому за зенітку. В іншій гуморесці Остап Вишня назвав українців «чухраїнцями», бо вони при відповіді на будь-яке запитання чухають потилицю, шукають відповіді, щоб не накликати на себе якоїсь біди. Які ж риси притаманні цим «чухраїнцям»? 1. Якби ж знаття. 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!
Що й казати, ці риси
справді досить поширені в українському характері. Але чи дозволив би собі, маючи почуття гідності, так кепкувати над собою, скажімо, німець чи той же власник «руського характеру»? Ні, звичайно. Та слід пам’ятати, що кепкування українця над самим собою, отой національний гумор, давали йому змогу виживати при зверхньому ставленні великодержавного чиновника. Щоб не сказати правду у вічі і тим викликати підозру, українець змушений був відбуватися жартом. Таке становище тривало так довго, що ця риса зрослася з бароковою химерністю українця і стала національною.
Ми маємо ряд високопатріотичних творів, де той дивакуватий український «представник з народу» виростає до справжнього героя, як-от Хома Хаєцький у «Прапороносцях» Олеся Гончара. Він проходить по твору із своїм здоровим гумором і для «художнього колориту», і для утвердження думки, що в простому народному характері криються найвищі патріотичні поривання, залюбленість у своє і вселюдські чесноти, здатність бути представником справді самобутнього великого народу. Хома Хаєцький поступово виростав у «Прапороносцях» від дещо кумедного характерника до справді символічного образу. Важко зібравшись разом із побратимами на одну з альпійських гір на перевалі, Хома вигукує: — Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж неначе і сам підростаєш!.. Явдошко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди… Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: «Це не той Хома!»
Справді, це не той заземлений сільський Хома. Горизонти його поширшали, світ відкривається йому все новими гранями, він багато чого розумів по-новому. Але суть його мудрої землеробської душі залишається тією ж, успадкованою генами від діда-прадіда. Цю нашу своєрідність українські письменники відчувають підсвідомо і вдало передають у своїх талановитих творах, не тількимилуючись позитивними рисами, а й малюючи щиро не в усьому зугарні властивості.
Почитайте Довженкову «Зачаровану Десну» — які там незбагненні контрасти! Там високопоетичне змішується з таємничо-забобонним. Бо ми такі: з найвищим духовним нас огортає і химерний світ нашої фантазійної демонології. В цьому теж наш характер.
Довженко детально описує своюпрабабусю з її незбагненною схильністю до прокльонів: «Отак як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж ажпотім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все,
що попадалось їй на очі, — свиней, курей, порося, щоб не скугикало. Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів… Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. В неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». А згадайте натхненні сварки бабиПалажки та баби Параски з твору І. С. Нечуя-Левицького.
Героїко-романтичні і химерно-містичні образи Миколи Гоголя, особливо в творах з українською тематикою, ніби живцем вихоплені з нашої національної ментальності.

ЩОЖ ТАКЕ МЕНТАЛЬНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР»?
Іван Лисяк-Рудницький у своєму есе «Україна між Сходом і Заходом» зазначає: «Національний характер, або культурний тип, не являє собою чогось абсолютного, унікального і оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко розповсюджені в світі й спільні багатьом народам».
Отже, якщо говорити про «український характер», то треба мати на увазі «індивідуальну комбінацію» поширених серед люду прикмет. За Дмитром Чижевським, українському характеру притаманні: «…емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, що найбільше виявляється вестетизмі українського народного життя. Також індивідуалізм та прагнення до «свободи» в різних розуміннях цього слова. Поруч з цими двома основними рисами стоїть третя — неспокій і рухливість (це і дуже позитивні риси характеру, як здатність до сприйняттянового, тенденції до психологічної еволюції, але й максимально негативні сторінки української історії — «шаткість», тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життєвих форм». Цікаво, що ці основні риси, зазначені Дмитром Чижевським, помічено давно. Візантійський письменник Прокопій ще в VI ст. (в часи активного розселення слов’ян) писав: «Вони ласкаві до чужоземців, гостинно приймаютьїх і проводять далі, щоб не сталося їм якої шкоди. Жінки їх надзвичайно вірні своїм чоловікам і часто вбивають себе, коли вмирає чоловік.
Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь владою.
Непоступливі, не вміють слухатися чужої гадки, кожен тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки і криваві бійки. Люблять повеселитися і позабавитися, поспівати і побенкетувати. Без пісні, танців, гри не обходиться ніяка оказія».
Як бачимо, слов’янський народ здавна був дуже емоційним. Цей його кордоцентризм (коли емоції сильніші за розум) підкреслює багато дослідників-народознавців. Його відчувають і наші письменники.Ліна Костенко у 1990р. давала інтерв’ю Ігорю Римаруку. На його запитання: «Що, на вашу думку, є унікальним, неповторним, цікавим і цінним для інших народів у духовному досвіді української нації?» — Ліна Костенко відповіла:
— Гадаю, що кожен народ у своєму комплексі має всі чесноти й гідності… Але коли говорити про унікальність і неповторність, то в нашомународі є, здається мені, якась геніальна емоційність, котра давала йому змогу бути безмежно хоробрим у боротьбі за свободу, дарувала йому дивовижні пісні; котра зумовлювала і те, що він міг розгубитися передгрубоюсилою і через доброту свою навіть притихнути на деякий час… Але ця ж емоційність дає змогу народові бути молодим, і ще раз молодим, і вічно життєздатним! Змогу регенерації, відродження.
Я цю змогу відчуваю. Відчуваю, що відродиться гордість іще князівських часів, поновиться нерозривний генетичний зв’язок із природою, який був за язичницьких, ба й скитських століть. Але йдеться про майбутнє, яке добуватиметься великими духовними зусиллями. А ще здатність творити своє зоряне небо в чорній дірі історії. Тобто здатність до неймовірного… І ще нечувана щедрість, з якою цей народ роздає свої таланти в інші культури, не маючи за це ні визнання, ні спасибі».
Чим зумовлена ця помітна чуттєвість, емоційність, кордоцентризм українського характеру (згадаймо «філософію серця» нашого земляка філософаП. Юркевича)? На думку черкаського вченого, кандидата філологічних наук, професора кафедри української літератури Черкаського національногоуніверситету ім. Богдана Хмельницького В. І. Пахаренка (див. книгу «Незбагненний апостол»), особливе значення має наш спокон-вічний зв’язок із родючою чорноземною землею та мальовничою природою у помірному кліматі. Заглиблюючись у ці чинники, автор зазначає: «Таємницею етнічного характеру є своєрідність зв’язку географічного рельєфу з космосом… На емоційні процеси впливають космічні сигнали». І далі: «Осердям української душі є культ доброї, лагідної, родючої Неньки-Землі, а визначальним у колективній підсвідомості українця стало прагнення до гармонії з цим материнським світом». Звідси і похідні риси характеру: доброта, лагідність, м’якість, ніжність, стремління до краси в стосунках, фольклорі, обрядах, одязі…

ІНДИВІДУАЛІЗМ: ЗА І ПРОТИ
Детально зупинившись на кордоцентричній рисінашої ментальності, не можемо обминути другої за значимістю особливості українського характеру — нашого індивідуалізму. Її підкреслює не тількиЧижевський, а й багато інших авторів. Зупинитись на цьому питанні треба ще й тому, що за роки Союзу з нас всіляко вибивали цей індивідуалізм, будь-який особистісний вияв заради покірності колективу, а значить, і державницьким приписам. Гвинтик загального механізму — не особистість. Вибивали, але тим і викликали спротив свободолюбної душі. Тому так багато було «дисидентів». Отже, український індивідуалізм. Арсен Паламар у своєму есе «Третя руїна» (роздуми над недолею) зазначає, що цілий світ знає, що українець явно схильний до індивідуалізму, окремішності, а через це в колективі він почувається пригніченим, тут він завжди був і буде пасивний, неорганізований, лінькуватий, необов’язковий, не зовсім чесний, недоречно впертий, надміру емоційний і сварливий, бо не любить
пунктуальності, ходіння строєм, зате дуже схильний дурити начальство, вибріхуватися перед сильнішими.
Не вистачає українцеві
поваги до закону, до керівництва, терпимості до способу життя сусіда, бажання твердо відстоювати інтереси колективу, зате не бракує нетерпимості до чужої думки, критичного, навіть скептичного ставлення до рішень уряду і Президента. Здається, зрозуміло, що такі індивідуальні якості для колективу не годяться.
Але цей індивідуалізм, на думку автора, — «щаслива» риса українця! Це наш останній шанс на порятунок, наша надія, що в глибинах душ маємо те, що не вмирає, а допоможе виборсатися з рабства, з азіатського артільного колективізму і стати рівними в «народів вільнім колі».
…«Саме індивідуалізм допоможе будити і постійно наснажувати в душах головний генератор людської енергії — волю до незалежності… щоб залишитися українцями, не втратити національного обличчя допоможе поважати в людині особистість, її право бути вільною». І далі автор застерігає, що йдеться про індивідуалізм, який визрів із християнської моралі і став рушійною силою європейської цивілізації.
«Отакої! — може сказати нам вихований на радянському колективізмі читач, — а де ж «колектив все знає, колектив все може», а де пафос «первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки, а девушки — потом». А де українські прислів’я «гуртом і батька легко бити», «гуртом і кашу краще їсти»?
А хіба в наших козаків не було побратимства? Не було у нас звичаю працювати «толокою»?
Було і має бути побратимство. Автор цих рядків добре пам’ятає, як після війни його односельці гуртом («толокою») відбудовували хати. Коли будувалася солдатська вдова, то сусіди і обід занесуть, «самогону» захоплять, хоч за нього дуже суворо карали, щоб по роботі легше зітхнути і побажати вдові щасливого життя з дітками в новій хаті. Не було там спонуки голови чи бригадира колгоспу. То на колгоспне поле вони спонукали виходити без оплати за «трудодень», хліб -«у засіки Батьківщини», яка все з’їдала своїми воєнними приготуваннями, куди йшла левова частка національного доходу. Йдеться про примусовий колективізм, коли кожна людина, повторюємо, була дрібненьким гвинтиком у загальнодержавному механізмі, коли вона про власні права читала лише в партійних деклараціях, а на ділі була безправною. У селян навіть паспорти відбирали, щоб нікуди не рухалися зі свого колгоспу, як кріпаки від пана, бо за рахунок селянства значною мірою будувались армія та індустрія. А не подобається — то в концтабори, там використають як дешеву робочу силу на голодному пайку.
Ось такий колективізм. Справді, людина прагне до колективізму на добре діло, на дозвілля «на людях», для спілкування, колективних обрядів (весілля, церковні відправи тощо). Оце наш колективізм — душевний, який без зовнішньої спонуки йде від серця (тієї ж чуттєвості) заради приязні, взаємодопомоги і добрим словом, а коли і ділом. Та при цьому крий Боже когось неволити, «тиснути» на душу: це вже не колективізм, а деспотизм більшою чи меншою мірою.
Людина може лише підсвідомо підкоритися якомусь звичаю, зумовленому етнопедагогікою, а свідомо має залишатися у своєму виборі сама собою, при тому, що вона не посягає на свободу іншого. Один Бог їй суддя! Вона прагне бути особистістю. Тому в українській душі дуже відчувається стремління до волі, до особистого визнання.
А до кривди, до сваволі, несправедливості у неї велика відраза.
В народі це виражають просто: «Хай буде по правді!» Ось що значить наш «індивідуалізм». Він не сповільнює, а прискорює наш шлях до гуманного громадянськогосуспільства, до демократії, яку вже починають відчувати деякі європейські народи.

ЯКОСЬ БУДЕ? НІ, ЄДНАЙМОСЯ!
Чи скоро це буде у нас? Пророк Мойсей був змушений сорок років водити ізраїлеве плем’я пустелею, поки не вимерли ті, хто добре пам’ятав єгипетську неволю. Хоч євреї там були рабами, але тоді мали гарантовані харч і нічліг. Тому ностальгійно згадували те рабство. Лише молоді сили знайшли у своїх душах «землю обітовану» і стали будувати нове життя, свою державу.
Нашанепевна«черепаша» хода донового демократичного суспільства зумовлюється багатьма чинниками. Пишуть про це багато різні політологи, соціологи. Ми ж побіжно згадаємо, виходячи з нашої теми, лише окремі ментальні гальма на шляху.
Так історично склалось, що територія сучасної України була поділена між кількома панівними державами. Це спричинилось до двох патологічних явищ у ставленні до українства — атрофії ігіпертрофії національної психіки. При атрофії національного чуття(а ця хвороба дуже поширена) увага пересічного українця зосереджується на чисто матеріальних речах: добробуті, ситості. Такі люди думають про гроші, а якісь ідейні настанови їм здаються химерами, а ті, хто до них схильні, — просто «чудиками».
Інша крайність українця — це гіпертрофія національного чуття. Таких людей (їх менше) в нашомусередовищі за звичкою називають не патріотами, а націоналістами (правда, відпало слово «буржуазний»). Цю крайність теж легко пояснити — це результат приниження українця в умовах чужоземного панування. Були миі «бидлом», і «хохлами», і «малоросами», «меншими братами». Дехто змирився, захворів, як казав Є. Маланюк, «хворобою меншовартості», в інших це викликало спротив і гостре відчуття своєї самобутності. З точки зору соціальної психології такі бунтарські риси притаманні людямемоційного понтійського психологічного складу. За Галиною Лозко («Українське народознавство»), «це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти… Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, якаформує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості». Тепер ясно, чому Й. Сталін винищував творчу інтелігенцію.
Отакі крайнощі у нашій психіці, а значить, і в поведінці. Найбільша наша національна меншина -росіяни — хворіють своїм давнім месіанством, а за останні десятиріччя ще додалася психічна хвороба «старшого брата».
З таким менталітетом нашого загалу ми хочемовибудувати гармонійне демократичне громадянське суспільство, об’єднане спільно державотворчою ідеєю.Можна зрозуміти колишнього прем’єра (тепер Президента) Віктора Ющенка, який в одній з радіопередач «20 хвилин з Володимиром Яворівським»
скаржився на брак громадянства. Виходить, як у байці Івана Крилова «Лебідь, Рак і Щука».
Здається, всі вже зрозуміли за ці роки, що треба єднатися навколо спільної державотворчої ідеї, справи, єднатися перед виборчими скриньками, вибудовувати громадянське суспільство, щоб таки відбутися в цьому непростому світі і посісти своє гідне місце в сучасній світовій спільноті.